Стихи Владимира US0YA

01.03.2016 07:51

Радиолюбители и искусство

Вічний мотив

Тi днi минули, наче у вi снi,
Краса Полiсся вже в туманi,
Лиш знов ввижається менi
Царiвна нiжна i до себе манить.

Вона – як Мавка лiсова,
Звести очей немає сили.
Та в серцi смуток вигравав,
Здавалось, жалiсть голосила.

Ще не добуто золото iз скринь,
Природа краю не зiв'яла,
Птахiв не звала далечiнь,
А Мавка знову зиму пригадала.

Тонуло сонце мiж заплав,
Й дерева темiнь обiймала.
Та холод серце не здолав.
В нiм билось те, що не вмирало.

Біль

Вiзьму собi пекучий бiль
Вогненим подихом шаленим.
Навпiл дiлили хлiб i сiль.
Чому ж бiда тепер без мене?

Безсоння страдницьких ночей,
I горе, й щастя – все єдине.
З'яснiє темрява очей.
Накличу серцем свiтлу днину,
Коли вiзьму пекучий бiль…

I який то день настане

Епіграф до вірша: є всi пiдстави твердити, що Ленкiвецькi укрiплення в 1259 роцi спалили на вимогу воєводи Бурундая.

Осмомисле Ярославе,
Ти смiявся з тої лютi,
Злого короля ославив,
I фортецю звiв в Припруттi,

Ще й багато мiст в окрузi,
Пiдпер гори, аж угорськi.
Час зiплив в примарнiм крузi.
То чому ж так гiркне спомин?

То чому ж так гiркне спомин…
У страшному димовищi
Понад Прутом лине стогiн
I здiймається все вище?

Найстрашнiше з лiточислень…
Де ж ви, браття-галичани?
Хто зронив це ганьбовище,
I який то день настане?

I який то день настане…
Чи в угоду бурундаям?
Свiт зiп'явсь, хоч дим розтанув
В нездоланнiм рiднiм краї.

З натури

Навiщо цей зимовий дощ?
Нечуване стрiмке ридання,
Сльозавий вирок вулиць, площ.
Сум'яття.Сподiвання…

Шляхи неходженi жаги
Над прiрвою мiського моря…
Деревам не сягнуть снаги,
Коли в снiгах Карпатськi гори.

Зима

Зима засмеркла.
Злетiлись зграї.
Злилися звуки зловiснi.
Засмута-зайда замагає.

Зоря зневiрена, засни…
Здолаю злобу, зблуд зомлiє.
Заквiтне змерзлий зорепад.
Застигне зболена завiя.

Змінилось все

Змiнилось все, зосталися слова
Вороняччям безглуздим на деревах
Чи, може, ненаситнiсть лева
Переозвучить окриком сова?

Ще десь регоче видивiнь лiсна.
Та пiд склепiнням давньої печалi
Слова забутi знову прозвучали.
Благослови нас, щедрице земна.

Княгині Ользі

Я зiплив у безмежжя
І мене вже нема.
На сумнiм узбережжi —
Довкiл дерева

Там, де зрада дружину
Топтала внiвець…
Я не вiрив, що згину,
I що прийде кiнець.

Та тепер вже до тебе
Промовляє трава.

Слiз-росицi не треба.
Скрiзь похмура мерва…

Деревлянська жорстокiсть.
Дерев'яна тужба.
Пресвята одинокiсть,
Ти – моя ворожба.

Чорна билиця

Наспiвуй, земле, небилицi
Про чорний морок, бiлий дим.
Вiн не здавався нам густим.
Прозорим видалось камiння.
Лиш запiзнiлеє прозрiння,
I не зупинене промiння,
I материнське голосiння,
I чорний морок, бiлий дим…
Вони i на моїм сумлiннi.