Сьогодні знайшов його випадково. Я його виготовив у 23 роки. Він не був моїм першим виробом із металу і купи радіодеталей. Навіть не другим і не третім. Першою моєю серйозною діючою конструкцією був власноруч виготовлений за описом в журналі «Радио» кишеньковий приймач «Весна», а потім у чотири рази менший за розмірами приймач власної конструкції, який щодня брав до школи, аби слухати нишком від учителів радіопередачі. Проте бажалося чогось більшого, вагомішого. Просиджуючи в читальному залі Носівської бібліотеки увесь вільний час і читаючи все, що було тоді доступним про радіоаматорство, я таки знайшов найцікавіший напрямок – передача сигналів в етер.

І було це коли я був у восьмому класі. Я довідався із книжок про радіоаматорів. Дуже захотілося почути їх передачі. Але звичайні радіомовні приймачі не мали тих хвиль, на яких працюють аматори. Тому хоч і був дома приймач «Урал», та він не задовольняв мою юнацьку допитливість. Проте із «Справочника радиолюбителя» я довідався, що можна до того «Урала» виготовити дволамповий пристрій-конвертор і я почую аматорів.

Де я тільки не вишукував ті так звані радіодетальки… Дні й ночі сортував і відбирав справні. Грів батьків паяльник на керогазі і наповнював кімнати димом від каніфолі… І таки досяг мети. Приймач став «чути» передачі радіоаматорів! А в дев’ятому класі я вже й передавач виготовив і, отримавши дозвіл на його експлуатацію, почав прямо з дому на Козарському Шляху, із спальні, проводити радіозв’язки на сотні і навіть тисячі кілометрів! Був це 1966 рік…

Полностью воспоминания В.Кияницы читайте здесь.